1-а Самуїлова 1:1-18

Був один чоловік із Раматаїм-Зофиму, з гір Ефраїмових, на ймя Елкана, син Ерохама, сина Ілійного, сина Тохового Зуфієнка, Ефраїмій: І було в його дві жінки: одну звали Анна, другу Феннана. У Феннани були дїти, в Анни ж не було дїтей. І ходив сей чоловік що року з домівки своєї до Силому, молитись перед Господом Саваотом**, і приносити жертви. Там були Ілїй, і два сини його Офнїй і Пинеес сьвященниками Господнїми. Що разу ж, як жертвував Елкана, давав жінцї своїй Феннанї і всїм її синам і дочкам по частинї жертівній; Аннї же давав окрему частину, бо любив її більше, хоч Господь зачинив її матїрне лоно. Перекірниця ж її допікала їй гіркими речами, щоб їй досадити, що Господь зачинив лоно її. Так бувало воно що року, скільки нї ходили вони до Господнього дому, завдає було їй жалю, а та плаче й не їсть. Поспитав же чоловік її Елкана: Анно, чого ти плачеш і не їси і чого така сумна? Хиба ж я тобі не дорожчий за десять синів? Як же вони раз у Силомі попоїли та напились, піднялась Анна та й пійшла перед Господа; Ілїй же, сьвященник, седїв саме на ослонї коло дверей Господнього храму. І молилась вона в своїй журбі Господеві і плакала гірко. Та й обреклась таким обітом: Господи Саваот! коли змилосердишся над горем раби твоєї та й згадаєш мене і не забудеш раби твоєї та даси рабі твоїй музького пагоньця, дак я передам його Господеві: по ввесь вік його бритва не доторкнеться голови його. Тим часом як вона так довго перед Господом молилась, Ілїй придивлявсь її устам; Анна ж промовляла тихцем, тільки губами ворушила, голосу ж її не чутно було, то ж Ілїй думав, що вона пяна. От і рече до неї: Чи довго ще останеш пяною? Йди, витверезись. І відказала Анна: Нї, панотченьку: я безщасна людина: вина й впоюючого напитку не пила я, тільки горе серця мого вилила перед Господом. Не вважай рабу твою за ледащу, бо я тільки з великої туги і печалї досї промовляла. І відказав Ілїй: Іди з упокоєм; Бог Ізрайлів спевнить, про що ти його благала. І рече вона: Ой коли б же раба твоя та здобулась на твою ласку! От і пійшла собі молодиця, та й їла і не була вже більш сумна.