каМЕНІ #8

Про що могло би прокричати каміння? Чи боляче йому, коли на нього падає щось важке? Чи радіє воно, коли ноги дітей бігають по ньому? Які емоції виникають у каміння, коли об нього розбивається зухвало кинута скляна пляшка?

Можна було б фантазувати і вигадувати, моделювати і мріяти. Та реальність у тому, що каміння залишається беземоційним, незворушним свідком всіх подій, що відбуваються на ньому чи в безпосередній близькості з ним. Бездушне каміння не перебирає, хто по ньому ходить: добрий чи злий, молодий чи старий. Воно не підставляє підніжку одному і не випростується перед іншим. Воно просто каміння. Та одного разу воно було настільки близько, щоб щось сказати. Ось-ось і з його камінних «вуст» мало вирватися щось надзвичайне.

Коли Ісус заїжджав у Єрусалим, а між кам’яною поверхнею землі і копитом осла, що на ньому сидів Син Божий, були гілки пальм чи одяг людей, сталася коротка розмова про каміння. Фарисеї хотіли, щоб люди перестали проголошувати славу Царю. Слова хвали, що линули в бік Месії, так різали кам’яні серця заздрісників! Христос відповідає на це дуже просто:

«Якщо люди замовкнуть, то каміння кричатиме!»

Фактично, Ісус каже, що каміння розуміє, що тут відбувається, а ви – ні. Каміння, якби і могло щось казати, то тільки про це і говорило би, а ви заглушили правду у собі та продовжуєте глушити її в інших. Просте каміння розуміє речі, важливі для серця людини. Камінне серце людини не розуміє простих речей...