ДЕНЬ 6

ЇСТИ ХЛІБ – ЖИТТЯ

Коли ти перебуваєш у пустелі, серед каміння і піску, вигляд їжі та як вона відобразиться на зробленому тобою фото, особливого значення не має. Тобі потрібно лише вижити. Каміння не перетворюється на хліб. А запаси пшениці вже майже закінчилися. Рослин навколо небагато, та й ті непридатні для вживання. Риби наловити немає де. З неба їжа не впаде! Чи все ж…

Особливий прояв турботи Бога про свій народ – їжа з неба. Що то? Хтось спробував перший – ніби дійсно їстівне. На смак солодкувате. Точно достатньо, щоб підсолодити життя. Зранку вийшов, позбирав, приготував, з’їв, в животі не бурчить - ідеш далі!

Життя схоже на пустелю, хоча навколо й висока трава. Розпач і біль переповнюють серце. Інколи нестерпний біль і бажання щось змінити пече більше, ніж сонце на екваторі. Душа прагне їжі. І ніби навколо так багато різних пропозицій, та всі вони рано чи пізно призводять до отруєння. І ось Він, Ісус – «Хліб, що з неба зійшов», стоїть перед людськими очима й годує їхні душі. Ділить і роздає Себе, шматок за шматком. Когось це заспокоює, у комусь викликає бунт, комусь хочеться ще і ще, а хтось насичується маленькою частинкою. Є й ті, що відмовляються, посилаючись на жорстокість слів, залишивши свої серця затверділими для сприйняття істини.

Та душа людини не може жити без Ісуса, чим би її не підгодовували.

"Глибоко в нашому серці живе соловей - настирлива, але нескінченно цінна пташка, яка просить собі їжі. Живе вона набагато глибше, ніж безліч інших звірів, які просять голосно, простіше просто не розчути її, і голос у неї тихий, як вітер на Хориві (3 Царів 19:12). Але якщо ми не звертаємо на неї уваги, ми не знайдемо спокою, скільки б не годували звірів (хоча їх не прогодуєш), так соловей - це ми і є, це ми голодуємо. Ми намагаємося заспокоїти тихий, моторошний голос. Ми підкидаємо для солов'я корм для кішок, корм для собак, для мавп (цей - найчастіше). Але він просить солов'їної їжі, а в нас її ніяк не знайти. Ми моримо солов'я голодом, але він живий. Ми заглушаємо його голос, але, як лицар у Бергмана, не можемо його вбити". - Пітер Кріфт «Небеса за якими ми так сумуємо»