Анна. Та, що чекала сина

Я знову стояла там. У храмі. Сама. З пустотою, яка стала моєю тінню на роки. Вона йшла за мною у дім, вказувала на жінок, що тримали немовлят на руках. Вона сиділа за столом поруч з моїм чоловіком — і нагадувала, чого в нас немає.

Цього разу я не мала сил навіть просити правильно. Я просто молилась беззвучно. У серці. Мій розпач був більшим за слова.

"Якщо Ти подивишся на мене... Якщо згадаєш рабу Твою... Якщо даси мені сина..."

Я не вимовила навіть “Амінь”. Я просто лишилась там — на підлозі, з розбитим серцем. І в ту мить я не знала, що Бог уже почув. Що вже прийшла відповідь. Що мій Самуїл — “випрошений у Господа” — вже посланий мені крізь обітниці, крізь мій біль, крізь час.

Я вижила. Бо не перестала говорити з Ним, навіть коли в мене не було голосу.